Важкий шлях додому українських зеків, яких рашисти «прихопили» з собою під час втечі з Херсона

Читать на русском

Важкий шлях додому українських зеків, яких рашисти «прихопили» з собою під час втечі з Херсона

У червні 2023 року «Нова газета Європа» оприлюднила історію українського в’язня, насильно вивезеного з Херсонської області до Росії «У житті не міг подумати, що я так Україну люблю». Пригоди українського злодія з херсонської колонії № 90 якого окупанти вивезли до Росії”.

Разом із ним незаконно переміщеними стали 2500 засуджених громадян України, які відбувають покарання у херсонських колоніях. Згідно з Женевською конвенцією, подібні факти вважаються воєнними злочинами. Видання продовжує розповідати , через що доводиться пройти українським засудженим, щоб повернутися додому.

Окупована зона

Про війну Олексій Зарубін, який відбуває покарання у виправній колонії № 90, дізнався рано-вранці 24 лютого 2022 року. На зону дзвонили стривожені родичі та друзі. Але дізнатися про це можна було і без дзвінків: над колонією пролітали гелікоптери та винищувачі з червоними зірками. Вони летіли так низько, що можна було побачити обличчя пілотів.

— Було б чимось у них вистрілити, я б вистрілив, — згадує Олексій. — А так, звичайно, стан був пригнічений. Повна безвихідь. Навколо щось відбувається, вибухає, а ти сидиш зачинений за колючим дротом і нічого не можеш зробити.

Зарубін жив у бараку на другому поверсі. У вікно було добре видно, що відбувається і хтось літає. А от тим, хто сидів у тюремних камерах чи СІЗО, звичайно, не позаздриш: вибухи чуєш, але нічого не бачиш. Олексій каже, що пізніше до них у двір падали уламки збитих ракет: російське ППО іноді працювало цілком успішно. Але як при цьому почувалися зеки, краще й не згадувати: ніхто не був захищений від шаленого снаряда чи осколків.

Олексій бачив, коли над зоною у бік Миколаєва пролітали ракети, і одразу відправляв голосове повідомлення своїй мамі: «Мамо, ховайся!» — щоб вона встигла добігти до безпечного місця. Його рідне місто Миколаїв обстрілювали на початку війни дуже активно.

— Співробітники колонії у першу добу війни були в жаху, а потім кожен себе виявив по-різному, — каже Олексій. — Начальник ІЧ-90 Соболєв одразу став колаборантом, таке враження, що він до війни у них агентом був, ніби чекав на прихід росіян.

Зекам передали повідомлення: якщо почнете бунтувати або обурюватися, розстріляємо відразу, ніхто няньчитися не буде.

Таке відчуття, що деякі із співробітників початку війни чекали. Росіяни дозволили застосовувати до нас спецзасоби з приводу, навіть якщо подивився не так. Я по їхніх обличчях бачив, що їм це приносить задоволення.

Втім, любителів «російського світу» і серед ув’язнених вистачало. Зеки били їх, за словами Олексія, «як старе помийне відро», навіть під час окупації.

Співробітникам поставили умову: до 25 травня 2022 року вони мають або звільнитися, або підписати трудовий договір із «новою владою». Цікаво, що зміна, яка звільнилася в повному складі, — вони по відношенню до зеків найсуворіші були, але на зраду своєї країни не погодилися. За словами Зарубіна, не всі співробітники з тих, хто залишився, зробили це з любові до РФ, щонайменше троє залишилися вимушено. Справа в тому, що на роботу вони їздили з Миколаївської області, а тепер шлях додому їм був відрізаний: як співробітників пенітенціарної системи їх могли заарештувати, намагаючись виїхати з Херсонщини.

— Мені один із них казав: «Може, наші скоро Херсон звільнять», — згадує Олексій. — Виїхати він не міг: у Снігурівці ( місто в Миколаївській області, яке перші півроку війни перебуває на лінії активного вогню. — Прим. авт.) залишилася літня мати. Загалом, і вони, і ми чекали на ВСУ. І ці співробітники нас, до речі, взагалі не чіпали, на відміну від тих, хто тішився приходом росіян.

Колаборанти з кийками і Спирт, що вижив.

Колаборанти до зеків ставилися погано, шукали привід вкотре вдарити. При цьому вихвалялися, що на росіян працювати вигідніше — зарплата у них тепер вища.

— Що користь від російських грошей, якщо їхні продукти є неможливо? — несподівано сердито вигукує Олексій. — Це ж не їжа та напої — це інструмент убивства здоров’я людини. Я такої гидоти в житті не їв. Луше одразу застрелитися, бо тебе ці продукти все одно вб’ють. Коли до Краснодару приїхали, я в шоці був: ковбаса пластмасова, олія — солідол… Боявся, що здохнемо, поки звільнимось.

З приходом російської влади карати зеків стали за все поспіль. Запізнився, наприклад, до їдальні.

— Заводять у чергування і пропонують вибір: або десять ударів палицею по дупі, або в ШІЗО на кілька діб. Вертухаєв така влада дуже радувала. Важливо було не просто побити зека, а ще й принизити, — упевнений Зарубін.

У промисловій зоні колонії військові ремонтували техніку. Після чергового удару ЗСУ по скупченню техніки у Чорнобаївці (передмістя Херсона) російські військові сховали С-300 в ангарі на території ІЧ-90. Близько двадцяти зеків водили у промзону, решти – ні. "Присвяченим" доводилося ремонтувати техніку. Відмовитись не можна — та й як ти під дулом автомата відмовишся?

— Ми відправляли все, що нам вдавалося дізнатися (про російських військових у ІЧ-90, де саме стоїть техніка), у чат-боти ЗСУ — продовжує Зарубін. — Я відправляв і одразу видаляв листування. А ось інший зек на прізвисько «Спирт», не пам’ятаю, як його звуть, у результаті попався: росіяни його вирахували. А може, й не вирахували, а він сам десь сказав зайвого. Зекі ж такий народ, у вічі тобі посміхається, а сам думає, чим свою дупу прикрити, вислужитись перед «новою владою». Його дуже сильно побили, возили на розстріл, потім кинули до СІЗО. Добре, що його в ізоляторі забули, після звільнення Херсона наші знайшли його. Спирт вижив і сьогодні спокійно досягає свого терміну в Києві.

Під час окупації Херсона було два прильоти до промзони ІЧ-90, де росіяни ховали техніку та боєкомплект. Обидва рази під час однієї і тієї ж зміни і після десятої вечора, коли в колонії відбій і всі ув’язнені перебувають у своїх бараках. Зеки підозрювали, що координати ЗСУ відправляють ті «вимушені» співробітники, тому боялися, що російські військові їх вирахують і пов’яжуть, але українці лише плечима знизували, мовляв, ми тут ні до чого.

Олексій Зарубін у Тбілісі. Фото з особистого архіву

— Прилітало так, що аж вікна у ближньому до промзони бараку вилетіли, — каже Олексій. — Наш барак далі знаходився, шибки вціліли. Але струснуло так, що будь здоровий. Народ за секунду з усіх бараків надвір вискочив. Всі чекали на щось, але потім заспокоїлися і пішли спати. Звісно, було страшно. Усі ми люди – не супергерої.

Коти на асфальті

З Херсона Зарубін їхав 25 жовтня минулого року — останнім етапом на правий берег. Росіяни нервувалися і збиралися поспіхом. Була надія, що останній етап покинуть, залишать у зоні, але, на жаль, вивезли до Голопристанської ІЧ-7.

В ІЧ-90 було багато тварин. Кроликів зеки просто випустили із кліток. Свиней порізали, та вивести туші не встигли, кинули їх там.

— А що ж із нашими котами? — Замислюється Олексій. — Вони, мабуть, померли. Тому що коти на територію зони не залишали ніколи, не звикли до життя за парканом.

Коли після визволення Херсона на територію ІЧ-90 зайшли місцеві жителі, на подвір’ї на асфальті лежали мертві коти.

Деякі тварини ще були живі, але сильно схудли з голоду. Декого змогли врятувати зоозахисники. Навколо валялися кинуті речі, розтрощені сумки.

Фото зроблено зоозахисниками на території ІЧ-90 одразу після звільнення Херсона українськими військами. Фото: Facebook

— Нас обдурили: сказали зібрати речі та залишити біля вахти, що ми й зробили. Обіцяли завантажити все у вантажівку, яка їхала слідом за автозаками. Але зрештою співробітники, ці бомжі смердючі, розпорошили наші сумки, собі вибрали, що краще, — решту покинули. Вивезли співробітники та наші холодильники, мікрохвильові печі, аудіоколонки, телевізори та іншу техніку.

У Голопристанську ІЧ-7 зеки з останнього етапу приїхали вночі — хто в чому був: ні змінного одягу, ні взуття, ні зубної щітки з пастою… Якось переночували, а вранці ув’язнені, які прибули до колонії раніше, поділилися з ними, у кого що було. Такі часи настали, що ніхто нічого не продавав, тільки підтримував один одного в міру сили. У звичайному розрізненому колективі навіть з’явилася якась згуртованість.

4 листопада минулого року Олексія з іншими ув’язненими повезли до Росії через окупований Крим. За словами Олексія, у розрахований на 30 осіб автозак заштовхали півсотні, тож частину зеків їхали стоячи. І якщо у першого етапу під час перетину імпровізованого кордону ще перевіряли документи, то етап, в якому їхав Олексій, пройшов прикордонний пункт без зупинки — паспорти зеків нікого не цікавили.

— Цього разу нам дозволили взяти по одній сумці з речами, але в ефесбешній в’язниці у Сімферополі (СІЗО-1) нас розвантажили повністю — усі сумки випатрали та речі розкидали по підлозі, — згадує Зарубін. — На цьому етапі відібрали останнє: сигарети, чай, каву та ліки. Нічого не дозволили взяти, і ми знову поїхали, хто був у чому.

Загалом у Сімферополі херсонських ув’язнених зустріли жорстко. Спочатку побили, потім кинули у маленькі бокси, де вони простояли великими групами близько двох годин. Виводили з камер в автозаки через живий коридор, де з обох боків стояли співробітники СІЗО і били кийками зеків, що проходять — при цьому йти треба було напівзігнувшись, не піднімаючи очей.

— В Україні такого вже багато років немає, практика проведення через коридор у Росії з радянських часів залишилася, — зауважує Зарубін.

Прийом у клубі

Після Сімферополя етап зупинили у Керчі, де у місцевій колонії херсонцям видали сухпайки. Їсти в автозаку було незручно, вирішили: коли приїдуть до кінцевої точки, там уже у спокійній обстановці поїдуть у бараку. Але й там їм поїсти не вдалось. Етап приїхав до ІЧ-14 у Краснодарі, де тюремний спецназ буквально вибивав сухпайки з рук прибулих.

— До колонії нас привезли 250 людей, — продовжує колишній в’язень. — Усіх завели до клубу, і що там почалося… Жах.

За словами Олексія, їх розділили догола, роззули та посадили на холодну бетонну підлогу. У такому становищі вони мали чекати черги на обривання. Голили їх нашвидкуруч, до цього і після — жорстоко били, до крові та переломів. Хтось бив, незрозуміло, ці люди «були одягнені, як ніндзя-черепашки»: екіпіровані, як спецназ, обличчя закриті масками, форма зелена плямиста.

— Таке відчуття, що просто тренувалися: відпрацьовували удари руками, ногами, кийками, — каже Олексій. — До нашого приїзду вони підготувалися, всі стільці та лавки винесли із зали, щоб звільнити місце для розправи над більш як двома сотнями зеків. Інакше б усі ми там одночасно не помістились. Добре, що нікого не вбили. Але ніхто й не чинив опір. Та й як?

Вони — відгодовані та озброєні терористи, і ми — доходяги, друга доба без їжі.

Зарубіну били сильно через наколки. У нього на тілі є татуювання жінки у німецькому кітелі. Єдине, про що він думав у момент побиття, як зберегти себе максимально цілим, нічого іншого, за його словами, не було в голові.

— Кричали, що я фашист, хоча це тюремна наколка — протест проти адміністрації в’язниці, не нацистська і навіть не злодійська, будь-який зек і співробітник про це знає, — продовжує Олексій. — Це був просто привід нас покарати. Серед нас усі, хто у своєму житті СРСР застав, розуміли, що нас у Росії чекає. Молодняк, який виріс уже в Україні, собі такого пекла та безправ’я навіть не уявляв.

Після побиття у Зарубіна защеміло шию, два тижні він не міг повернути голову. Ще йому зламали ребра, але в цьому випадку довелося просто терпіти і чекати, доки вони якось зростуться. Що було після побиття з рештою, він не знає, його та ще шість осіб одразу закрили у штрафний ізолятор на 15 діб через наколки. Це було перше покарання за адміністративним протоколом, потім обіцяли штраф, а далі тюремний термін.

— Вони вимагали, щоб я вивів татуювання, але як? — знизує плечима Олексій. — Я сказав, привозіть сюди професійного майстра, оплачуйте його роботу, і я зведу.

Зарубін впевнений, що від росіян очікується все що завгодно.

Зек у Росії — істота безправна. Тому головним завданням українців стало просто вижити, не сказати зайвого слова.

За херсонцями постійно стежили, прислухалися до їхніх розмов. Але такого пекла, як після приїзду, більше не повторювали.

Паспорт РФ – квиток на свободу?

Ще у Херсоні, у перший місяць окупації, зекам рекомендували отримати російський паспорт. Розмови у тому, що «Росія тут назавжди», зазвичай проводив начальник загону. Бажаючим пропонували заповнити заяву в адміністрації колонії. За словами Зарубіна, у його бараку було 80 осіб, з них 15–20 написали заяви на російські паспорти. Але їм ніхто нічого не видав, принаймні, поки вони були на території України.

— Щиро кажучи, на тому етапі історія з паспортами нікого особливо не хвилювала, — зізнається Олексій. — Ми більше переймалися тим, що спливуть списки тих, хто в першу пару діб війни записався до ЗСУ. Ми горіли бажанням захистити батьківщину, самі написали заяву та віддали начальнику загону. Коли росіяни зайшли, думали — кінець тим, хто передплатив, але ця заява так ніде не спливла. Серед сидільців були й ті, хто служив до війни, але ці дані до росіян не потрапили, на щастя.

Наступного разу паспорт херсонським зекам запропонували вже у Краснодарі. Із 250 осіб, етапованих до ІЧ-14, взяти паспорт погодилися близько 70 ув’язнених. Але це було не з бажанням людини жити в Росії: просто

їх попередили, що без російського паспорта вони одразу після звільнення вирушать до міграційної в’язниці.

До того ж, за словами Зарубіна, вже з’явилася інформація про коридор між РФ і Україною (йдеться про прикордонний перехід Колотилівка — Покровка), важливо було дістатися до нього, минаючи міграційну в’язницю, а це можливо лише з паспортом РФ. При цьому пересічний росіянин там не має права пройти. В’язнів, вивезених із Херсонської області, на кордоні зустрічають представники України, які знають, чому саме ці люди їдуть з російськими паспортами.

Тих, хто у колонії відмовився від паспорта РФ, відправляли до депортаційного центру. Там паспорти пропонували лише тим, хто прописаний на окупованій території: на сьогодні повернутися додому вони не мають іншого способу. А тим, хто вже був готовий стати громадянином Росії, аби вирватися на волю, але прописаний був на території, підконтрольній Україні, паспорти не давали. Олексію пощастило, у нього справі був і внутрішній, і закордонний паспорт України. Йому віддали обоє.

— У багатьох документи зі справ зникли, і люди продовжують сидіти у міграційних в’язницях, — наголосив Зарубін.

28 липня Зарубін та ще двоє українців звільнилися з ІЧ-14. Напередодні, 27 липня, звільнявся теж херсонець, його півтори години протримали в кабінеті, переконуючи підписати папери про те, що він давав згоду на вивезення з України і що до зони він претензій не має. Чоловік відмовлявся, але на нього так тиснули, що в результаті він розлютився і сказав, що тоді й звільнятися не буде, якщо без цих паперів не випускають.

— Його зрештою випустили, — продовжує Олексій. — А нам уже цих паперів на підпис не дали, не встигли. Ми довго ходили зоною, прощалися з нашими, а за воротами вже чекали поліцейські, щоб везти нас до суду, а потім у депортаційний центр. Вони адміністрацію колонії і квапили, не хотіли, як учора, довго чекати. Загалом видали нам поспіхом по 2800 рублів на дорогу і відправили за ворота.

Зеків, що звільнилися, зустріли двоє дільничних. Сказали сісти до машини. Олексій спитав, на якій підставі. «Ну, судячи з написаного у довідці, звільняєтесь ви не з ІЧ-14, а з Голопристанської ІЧ-7 — отже, на території РФ перебуваєте незаконно», — відповіли поліцейські. І справді, всім насильно вивезеним з України зекам, як і раніше, дають довідку про звільнення на бланку Голопристанської ІЧ-7. Поліцейські відвезли колишніх ув’язнених до райвідділу, там склали протоколи про адміністративне порушення, потім — до суду, штраф у 2000 рублів, який «порушники» не сплачують принципово. А далі – депортаційний центр. Олексій пробув у ньому три тижні. За його словами, українців там було до 60 людей.

Кабінет 330

Шістнадцятого серпня Зарубіна та ще п’ятьох українців на мікроавтобусі відвезли з депортаційного центру в Гулькевичах Краснодарського краю на кордон з Грузією до Верхнього Ларсу. З чоловіків зняли кайданки, віддали паспорти. За яким принципом обрали саме цих шістьох, Олексій не знає. Серед херсонців, наприклад, був харків’янин Михайло Стріляний, котрий ніколи не був судимий, а з хлопцями познайомився вже в міграційній в’язниці. При цьому ті українці, які звільнялися з Олексієм одного дня з ІЧ-14, залишилися в Гулькевичах.

Олексій Зарубін. Верхній Ларс, буферна зона. Фото з особистого архіву

На кордоні кожному з привезених поліцейськими українців прикордонники поставили до паспорта штамп про заборону в’їжджати до РФ і вказали направлення до грузинського пункту. На тому колишні зеки з Росією і попрощалися. Проте на грузинському кордоні виникла затримка: всім сказали йти до кабінету 330. Вони не запідозрили нічого поганого, бо всі українці проходять через розмову у цьому кабінеті.

Штамп у паспорті Зарубіна

— Нас допитували близько четвертої години: чи надовго до Грузії, куди прямуємо, — згадує Зарубін. — Потім відправили до поліцейського, а той виніс нам папери, що ми не можемо перетнути кордон Грузії і маємо йти назад до КПП РФ. Ми всі обурилися. Як? Ми ж нев’їзні до Росії! Мишко геть серед нас, то він взагалі не судимий… Коли нам відмову дали, було відчуття, наче снаряд у голові розірвався. Незрозуміло, що робити, що думати, — такого повороту ніхто не чекав.

По три рази на день Олексій ходив до російського КПП (до 4 км в один бік), щоб упіймати зв’язок та зв’язатися з волонтерами в Грузії, які чекали їх з іншого боку кордону.

Перші два дні спали просто неба на вулиці. За цей час жодного разу не їли. Попросили людей купити їм у Duty Free воду, бо самим їм не продавали нічого, мотивуючи, що в паспортах немає печатки грузинської митниці. На третю добу правозахисники змогли передати херсонцям грузинські симкарти для зв’язку, воду та їжу. Більше колишні зеки не голодували. Вдалося знайти і тимчасовий притулок: будівельники розбирали стару Duty Free, і їм виділили кімнату в терміналі. Вони пустили ночувати до цієї кімнати українців, що застрягли в буферній зоні. Так чоловіки прожили між кордонами 11 діб: вдень сиділи на вулиці чи в терміналі, вночі спали у кімнаті будівельників.

11 діб у буферній зоні

Спочатку прикордонники херсонців виганяли, казали: повертайтеся, звідки прийшли. А потім уже просто не звертали уваги. Одного дня прикордонники запросили українців до кабінету начальника. Попередньо у чоловіків забрали паспорти та телефони. Усупереч надіям українців, що застрягли між кордонами, бесіда прийняла несподіваний поворот: користі вона не принесла, а ось шкода — так. Чиновник у погонах повернув українцям паспорти, а телефони забрав. Чоловіки вимагали видати їм офіційний документ про вилучення. Прикордонник відмовився, але й телефони — єдиний спосіб зв’язку із правозахисниками та рідними — не повертав. Поки лаялися, вимагаючи повернути телефони, у Олексія здали нерви, і він пригрозив накласти на себе руки в терміналі на очах у численних туристів. Після цього техніку повернули.

— Звичайно, за таких умов періодично накочував розпач, але повернутися до Росії точно ніхто не хотів, — зізнався Олексій. — Думали, що простіше вмерти у цій сірій зоні, ніж на території країни-агресора. А якщо й були якісь сумніви, то вони остаточно залишили наші думки, коли російські силовики, одягнені по громадянці, прийшли до грузинського терміналу і спробували викрасти Михайла — єдиного, хто потрапив до нашої компанії випадково.

Силовики під’їхали до буферної зони на легковику без номера. Зайшли в термінал, були схожі на пошуки українців, але, схоже, вони їх навіть в обличчя не знали, бо не побачили серед інших людей. Потім вони піднялися нагору, де спав Савелій, один із колишніх херсонських в’язнів. Без ліків, які неможливо було передати через кордон, він почувався дуже погано і постійно лежав. «Гості» запитали його, де знайти інших, той спросоння навіть не зрозумів, що в цьому питанні може бути каверза. Він провів їх у термінал і показав на товаришів.

Силовики одразу ж підійшли до Миші зі словами: Пройдемо з нами в машину. Він відмовився, і вони почали викручувати йому руки та намагатися волочити до виходу. Зеки зчинили крик, хтось одразу рвонув за грузинською поліцією. Битися з «гостями» схудлим і втомленим українцям не було сенсу: вони б цю битву точно програли. На щастя, грузини прибігли дуже швидко і відбили Мишу.

Спершу троє поліцейських, потім ще підкріплення по рації викликали. Грузини вимагали документи у росіян, але ті відмовилися щось пред’явити. Почався крик. Росіяни намагалися заспокоїти грузинів, повторювали «ми свої». Поки тривала словесна суперечка, українці сховалися в терміналі, але через скло спостерігали, що скандал перемістився кудись до кабінету начальника. Але й після виходу звідти росіяни довго не виїжджали, ходили територією, не залишаючи спроб викрасти Михайла.

Після цього інциденту українців взяли під охорону: до них приставили грузинського поліцейського, який увесь час був поряд. Начальство йому навіть стілець поставило в терміналі біля розетки, де постійно сиділи колишні зеки.

Ситуація вирішилася несподівано. На 11 добу до українців прийшов грузинський прикордонник і сказав, що треба записати відео, що вони не вимагають від Грузії захисту, і їх пропустять далі. Хлопці так і зробили, сказали все, що від них просили: що в Грузії їм нічого не потрібно, тільки дістатись її в Україну. Після цього сталося диво: їх пропустили до країни.

PS

Україна вважає херсонських ув’язнених цивільними полоненими. На сьогодні їхні долі вирішуються час від часу, єдиного алгоритму дій щодо повернення українців, насильно вивезених на територію країни-агресора, не існує.

Автор: Ольга Васильєва

Джерело: "Нова газета Європа"