6 міфів про Білорусь як «партизанську республіку»

Читать на русском

6 міфів про Білорусь як « партизанську республіку»

Білорусь – «партизанська республіка». На цьому образі виховано не одне покоління. Але спочатку він збудований на радянських міфах, які Василь Биков назвав «антипам’яттю». Партизанський міф більше приховував, ніж показував і служив радянській ідеології, залишаючи поза увагою інші антинацистські та водночас антирадянські рухи.

Пише видання belsat.eu .

Згідно з «Білоруською енциклопедією», партизанська війна – це збройна боротьба народних мас (окремих соціальних груп та верств) за звільнення (незалежність) країни або частини її території, національні, соціальні та інші свободи. За радянських часів було сформовано міф про «партизанську республіку», що складався з низки дрібніших міфів, які й сьогодні продовжують панувати в білоруській історії, не дозволяючи повністю зрозуміти, що насправді являла собою Друга світова війна для білоруського народу.

Міф 1. "Всенародний характер" партизанського руху

"Всенародна боротьба в тилу ворога" — так описували партизанський рух в СРСР і продовжують це робити в Білорусі. Як підтвердження — число партизанів, яке зростало тим більше, чим більше часу проходило після Другої світової війни. Починаючи з 1 мільйона 1944-го, до 1986 року офіційна їхня кількість досягла 1,4 мільйона осіб, «що спиралися на допомогу та співчуття всього населення» (П. Пономаренко. «Всенародна боротьба в тилу німецько-фашистських загарбників 1941-194 7). Врешті-решт зрозуміли, що так може йти до нескінченності і почали писати просто: «Понад 1 млн партизанів» 118).

Але маловідомий факт, що з критикою такого підвищення виступив один із організаторів партизанського руху Ілля Старінов (1900-2000), який пояснював, що незрівнянно перебільшені цифри як підтвердження «всенародного характеру» партизанського руху зіграють з ним злий жарт. Старинов пояснював це простою математикою: якщо з 70 мільйонів людей, що залишилися на окупованій території СРСР, у партизани пішов 1 мільйон чоловік, то виходить, що це лише 1,4%. Якщо брати офіційні перебільшені цифри у разі Білорусі (374 тисячі партизанів), то цей показник становитиме 4,7 % (в РРФСР – 0,9%, в УРСР – менше 0,9%).

То який це всенародний характер? На це відповів Ілля Старінов: «Виходить, що через два роки після початку війни виявили радянський патріотизм і показали, що вони цінують свою народну владу лише від 0,17% до 1,9% населення окупованої території. Виходить, що радянський патріотизм був у кілька разів нижчим, ніж патріотизм народу у Франції, Югославії та багатьох інших окупованих фашистами країнах, значно нижчим, ніж у перші роки радянської влади у війні проти іноземних інтервентів та білогвардійців».

Ілля Старінов. Джерело: mycdn.me

Міф 2. «Народний підйом»

"З початком війни весь радянський народ піднявся на боротьбу з ворогом" — так партизанська боротьба характеризується в білоруському підручнику світової історії. «Народне піднесення» на боротьбу з окупантом – образ, який цілеспрямовано вишиковувався радянською пропагандою. Саме цей міф використовує Олександр Лукашенко, коли робить заяву : «У разі воєнних дій загони народного ополчення можуть трансформуватися у партизанський рух».

Але навіть офіційні цифри загальної кількості партизанів у Білорусі на кінець 1941 року (12 тисяч осіб) свідчать, що не те, що не було «народного підйому», а й майже не було «партизанського руху». Щоправда, це не заважало першому секретареві ЦК КП(б) Білорусі Пантелеймону Пономаренко запевняти Йосипа Сталіна, що «переважна більшість селян тяжко переживає втрату радянської влади».

Але хіба так могло бути після жахливих за своїм масштабом репресій, депортацій, колективізації, боротьби з релігією? Проте робилося це у звітах цілеспрямовано: радянський міф про партизанів «швидше у закамуфльованій формі, ніж у відкритій, служив легітимації радянського режиму» (Богдан Мусял. «Радянські партизани у 1941-1944 рр.. Міфи та реальність, 2018).

Керівник Центрального штабу партизанського руху Пантелеймон Пономаренко спілкується із групою вітебських та могилівських партизанів. Москва, липень 1942 року. Джерело: Білоруський державний музей історії Великої Вітчизняної війни

Міф 3. Керівна роль Комуністичної партії

«Організатором боротьби білоруського народу проти окупантів стала Комуністична партія» – це пропозиція із підручника історії Білорусі (Новик Є. К. Історія Білорусі, 1917-1945 рр.: навчальний посібник для 10-го класу, 2012, с. 134). Насправді так не було, але Йосип Сталін домагався цього, коли 29 червня 1941 року підписав директиву, в якій звинувачував місцеве партійне керівництво у «благодушності», у житті ще мирними настроями, наказавши у захоплених районах створювати партизанські загони та диверсійні групи.

Щоб зрозуміти, що з цього вийшло, уявіть, як керівники сьогоднішніх сільрад, райвиконкомів та облвиконкомів, які всі поголовно входять до організації «Біла Русь», змушені піти до лісів для організації партизанки.

Зрозуміло, що з цього вийшло, оскільки 18 липня 1941 року Сталін підписав ще одну постанову – «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ», в якій наголошував: «Тим часом все ще трапляються випадки, коли керівники партійних і радянських організацій у районах, Які зазнали загрози захоплення німецьких фашистів, ганебно кидають свої бойові пости, відходять у глибокий тил, на спокійні місця, перетворюються на ділі на дезертирів і жалюгідних трусів».

Директива РНК СРСР та ЦК ВКП(б) організаціям прифронтових областей від 29 червня 1941 року. Джерело: otrageniya / livejournal

Після провалу комуністичних керівників на місцях розгортанням партизанської діяльності на початковому етапі зайнялося створене у жовтні 1941 року та реорганізоване у січні 1942 року 4-те управління НКВС СРСР на чолі з Павлом Судоплатовим. Пізніше, щоб представити партизанський рух як народний, радянське керівництво сформувало партизанські штаби за національним принципом, але, наприклад, серед 83 керівників Білоруського штабу більшість складали не уродженці Білорусі. У переважній більшості це були номенклатурники та чекісти.

Міф 4. Про 374 тисячі «народних месників» та 440 тисяч «прихованого партизанського резерву»

Згідно з виведеними за часів СРСР цифрами, «чисельність білоруських партизанів перевищувала 374 тисячі осіб. Партизанські резерви становили понад 440 тисяч чоловік» (Велика Вітчизняна війна радянського народу (у контексті Другої світової війни): навч. посібник для 9 (11) кл., 2022, с. 118). Але щоб зрозуміти, що ховається за офіційними цифрами, простежимо, як вони змінилися з початку війни до визволення Білорусі 1944-го.

«Сильний партизанський рух на білоруських землях розгорнувся вже восени 1941 року» – цю тезу люблять повторювати ідеологи. Але насправді на початковому етапі місцеве населення не підтримувало створені НКВС партизанські загони у Білорусі (наприклад, вже на 26 червня 1941 року у Східній Білорусі НКВС створив 14 партизанських загонів загальною чисельністю 1,2 тисяч осіб).

Про те, як населення ставилося до радянського партизанського руху на самому його початку, свідчить цифра цих самих партизанів на кінець 1941 року – 12 тисяч, половину з яких складали чекісти. На кінець 1942 року ця цифра зросла до 56 тисяч осіб – переважно ціною колишніх радянських військовополонених та перекинутих повітрям та через лінію фронту військових відділів, як бригада «Залізняк» на Бегомельщині. З цією метою у Володимирській області Росії було створено спеціальні курси, через які пройшли 3 тисячі осіб, спрямованих до Білорусі.

Офіційно вважається, що протягом 1943 року кількість партизанів збільшилася до 153 тисяч, а у липні 1944 року досягла 374 тисячі – саме на цей час і припадає масове знищення нацистами білоруських сіл. Одним із суттєвих джерел зростання чисельності партизанів на тлі успіхів Червоної армії на фронті та поширення чуток про майбутню помсту мешканцям окупованих територій стали, як не дивно, перебіжчики-колаборанти. Приклад тут 1-а російська національна бригада СС («Дружина № 1») на чолі з Володимиром Гілем, яка після переходу на бік партизанів отримала назву 1-а партизанська Антифашистська бригада.

Володимир Гіль, Глава 1-ї Російської національної бригади СС. Джерело: Жуков Д., Ковтун І. 1-а Російська бригада СС «Дружина»

«Прихований партизанський резерв» – це ті, хто за підрахунками самих партизанів міг завдяки мобілізації потрапити до партизанських лав чи допомагав партизанам. Це дуже умовна характеристика, яка на хвилі боротьби з «ворогами народу» після звільнення та чисток тих, хто жив на окупованій території, стала рятувальною соломинкою для людей. Як поповнювався цей «резерв», дуже показово описав Василь Биков у оповіданні «Рожевий туман».

Насправді «374 тисячі» – це значною мірою завищена цифра. Наприклад, за нацистськими даними, проти них діяли лише близько 100 тисяч партизанів; за підрахунком Іллі Старінова – 250 тисяч; сьогоднішні історики називають цифру 200 тисяч (65% із них – білоруські партизани). Цю цифру в принципі підтверджує кількість нагороджених радянськими медалями партизанів (180 тисяч), а також інформація порталу «Партизани Білорусі», який містить дані майже з 212,5 тисяч карток. Однак насправді це партизани не лише з Білорусі, всупереч назві порталу, оскільки до бази даних «попадають документи партизанських загонів, які боролися з фашизмом на території Білорусі, Росії, України, Польщі та інших країн».

Міф 5. Про ефективність партизанського руху

За даними Білоруського штабу партизанського руху, на кінець 1943 року партизани контролювали 108 тисяч квадратних кілометрів (58,4% окупованої території Білорусі), у тому числі 37,8 тисяч квадратних кілометрів було очищено від загарбників повністю. Повторюючи ці цифри, радянські ідеологи залишали поза увагою те, що це зазвичай лісові чи болотисті місцевості без залізниці, що дуже цікавили нацистів, і навіть те, що у партизанських зонах радянські партизани не припиняли каральних операцій проти місцевого населення.

За радянськими даними, в Білорусі було знищено 500 тисяч окупантів і колабораціоністів, при цьому самі партизани, згідно з «енциклопедією Білорусі», втратили всього 44 791 людину. Але як це вдалося з огляду на те, що до весни 1944 року чисельність військовослужбовців вермахту в Білорусі була близько 160 тисяч осіб? Загалом радянські партизани нібито знищили 1,5 мільйона нацистів. Як влучно зауважив Ілля Старінов, партизанські начальники займалися приписками, оскільки, за їхніми зведеннями, «партизани більше знищували німців, аніж їх втрати на Сході, на частку радянської армії нічого не залишалося».

За підрахунком німецького історика Бернда Бонвіча, партизани під час війни знищили близько 30-35 тисяч німецьких військових. Проте набагато більші втрати були серед тих, хто пішов на службу до нацистів та мирних жителів. Як зауважує письменник Володимир Барташов, головною метою партизанського руху на окупованій території було не знищення ресурсів німців, на що партизани за своєї чисельності сильно вплинути не могли. Найперше завдання – «завадити співпраці мирного населення з німцями».

Ешелон пішов під схил. Джерело: Диктант Перемоги

Міф 6. «Рейкова війна»

11128 ешелонів – саме цю цифру любить називати Олександр Лукашенко у своїх виступах. Якщо розділити цю цифру на Дні німецької окупації (1101), то виходить, що в середньому щодня біля Білорусі партизани пускали під укіс 10 ешелонів. При цьому, за офіційними підрахунками, лише в липні 1943 року партизани в Білорусі пустили під укіс 743 ешелони, а в серпні – 467. Тільки чому в такому випадку в тому ж серпні 1943 вермахт у районі діяльності групи армій «Центр» отримав 2159 ешелонів (на 330 більше, ніж у червні) – не пояснюється. Як влучно зауважує історик Ігор Кузнєцов, навіть за таких цифр і рекордів часів «рейкової війни» жодне оперативне перевезення вермахту на Сході не було зірвано, жодна велика наступальна операція німецьких військ не почалася із запізненням через дії партизанів».

Ілля Старінов наводить дуже показовий приклад того, що у червні-серпні 1943 року на території тилу групи армій «Центр» було проведено 33 569 бойових акцій у рамках «рейкової війни» – операції зі знищення ліній комунікації ворога в тилу. Але з’ясувалося, що 20 218 акцій із них – це насправді не акції, а підірвані рейки. Таким чином, кожна висаджена рейка перетворилася на цілу бойову операцію. Загалом, за радянськими даними, партизани знищили понад 600 тисяч рейок і навіть начебто змусили німців знімати влітку 1943 року рейки і привозити їх з Німеччини та Франції. Але насправді ці цифри були завищені щонайменше вчетверо. При цьому самі німці не лише не завозили рейки із Заходу, а за час «рейкової війни» вивезли на захід із території СРСР понад 120 тисяч рейок для переплавки.

Партизанські бригади та з’єднання на окупованій території Білорусі (1942-1944). Джерело: Велика Вітчизняна війна радянського народу (у контексті Другої світової війни), 2022.

Партизанський рух у Білорусі дійсно набув широкого поширення, особливо в порівнянні з іншими республіками СРСР. Але приховування того, як це було досягнуто, яке мало ціну і вплив на війну і життя тих, хто залишався на окупованій території, де нацисти встановлювали «новий порядок», не дозволяє оцінити всю трагічність Другої світової війни для нашого народу і залишає поза увагою інші військові формування, що билися на території Білорусі проти нацистів, у тому числі білоруські нерадянські, єврейські, українські, литовські та польські загони.

Автор: Борис Булат

Джерело: belsat.eu