Антон Муравейник: Нові загрози Росії, проблеми контрнаступу, мобілізація, рекрутинг і ТЦК

Антон Муравейник очолює аналітичний відділ фонду " Повернись живим".

Цей відділ займається дослідженнями в сфері безпеки й оборони. Відкрита частина досліджень публікується на сайті фонду, а закрита передається військовому керівництву країни.

Муравейник має і бойовий досвід – він ветеран українсько-російської війни: до 2017 року проходив службу у воєнній розвідці.

Реклама:

Попри серйозну посаду та військовий досвід, керівник аналітичного відділу "Повернись живим" поводиться доволі скромно та є напрочуд харизматичним і легким у спілкуванні.

В інтерв’ю "Українській правді" Антон Муравейник розбирає поточну ситуацію на фронті, пояснює, чому Україні важливо перейти до активної оборони, застерігає щодо атак РФ з нових напрямків.

У ході розмови наш співрозмовник озвучує проблеми українського війська та аналізує літній контрнаступ.

Також Муравейник акцентує увагу на важливості мобілізації та має великі сподівання на рекрутинг.

Якщо вас цікавить повна версія інтерв’ю, дивіться його у відеоформаті.

"Перехід до оборони не означає відмову від контратак та контрударів"

– Як ви загалом оцінюєте поточну ситуацію на фронті?

– Ситуація на фронті складна, і тут не треба бути аналітиком, щоб це побачити.

Фактично противник володіє стратегічною ініціативою вздовж усієї лінії фронту вже певний період часу. Так само по факту ми перебуваємо здебільшого в обороні, що також логічно в цих умовах.

Противник не відмовився від спроби знищення нашої держави.

Реклама:

– Чого нам очікувати від Росії у 2024 році та як вона змінює свою тактику?

– Я б зараз не говорив про зміни тактики, а скоріше про спроби створення нових стратегічних наступальних угруповань. Вони потрібні їм для того, щоб почати операції на нових напрямках.

Ми вже маємо активну зону бойових дій протяжністю орієнтовно більше ніж тисяча кілометрів, якщо говоримо з Харківщини до Херсонщини. Не варто забувати і про північний і північно-східний напрямок.

Зберігається ризик того, що Росія знову спробує розширити театр ведення бойових дій.

Мова буде йти про те, чи готові ми насправді відбивати новий наступ з північного напрямку, в якому форматі це буде відбуватися, чи достатньо у нас резервів, чи зводимо ми фортифікаційні споруди, як взагалі ми їх зводимо.

Тож у 2024 році нам треба вистояти і втримати лінію фронту, набратися сил, провести реформи, переглянути підходи до відбору, підготовки і навчання людей, до мобілізації, рекрутингу і так далі. Акцент має бути на підготовці людей.

Загалом думаю, що зараз нам треба дійсно ставати в оборону і не дати ворогу досягти успіху.

Перехід до оборони не означає відмову від контратаки, контрударів. Це може бути активна оборона, і це не означає, що ми не можемо наносити вогневі ураження по логістичних, по інфраструктурних об’єктах у глибині наших тимчасово окупованих територій і на території Росії.

2023 рік показав, що це дуже ефективно, особливо якщо ми говоримо про ураження противника і його об’єктів на території тимчасово окупованого Криму і в глибині його територій.

І я думаю, що перше півріччя 2024 року буде найскладнішим, а далі буде видно…

– Чому найскладнішим?

– Тому що Росія готує резерви, і наразі невідомо, як вони їх застосують.

Що я маю на увазі? Ще в 2022-му році вони оголосили мобілізацію.

Потім почали накопичення резервів. Після масштабного призову вони почали перекидати свої резерви навіть на територію республіки Білорусь.

Там вони готували людей і водночас такими діями здійснювали тиск на наших європейських партнерів. На початку 2023 року вони відправили людей в наступ, але по вже існуючих напрямках основних ударів. Тобто це був Куп’янськ, Кремінна, Бахмут, Соледар, Вугледар і так далі.

Тобто вони набрали багато резервів і дали їм базову загальновійськову підготовку. Але цього було недостатньо, щоб створити принципово нові ударні угруповання і відкрити новий фронт або новий старий, якщо ми говоримо про Сумщину чи Чернігівщину.

І, власне, питання в тому, що їм вдасться зробити зі своїми резервами зараз?

Реклама:

Якщо ми говоримо про перебування в обороні, то це також означає, що ми віддаємо противнику певну ініціативу, тобто він зможе диктувати нам свої умови і ми муситимемо на це реагувати.

У таких умовах зростає роль розвідувальної роботи. Коли ми не ведемо активних наступальних дій, противник може більш гнучко маневрувати своїми резервами, може обирати, який напрямок буде для нього пріоритетний.

З одного боку, ми маємо реагувати й відповідати на те, що він нам диктує.

З іншого боку, розвідка доволі розвинена, поле бою наразі фактично прозоре. Через насичення поля бою сенсорами, засобами оптичної, електронної, радіоелектронної, радіотехнічної розвідки фактично майже неможливо пропустити накопичення супротивника або наших сил противником.

У цьому і є особливість цієї фази війни, що і наступати, і концентрувати війська в одному місці дуже важко. Тому що це однозначно призводить до спроби ураження сил, будь то наші сили чи сили противника.

Якщо підбити всі дані, у нас наразі немає іншого виходу, як намагатися стояти в активній обороні.

При цьому маємо завдавати максимального ураження силам і засобам противника.

"FPV – дуже важливий засіб ураження, який виник не від хорошого життя"

– Чого можна очікувати від українських Сил оборони, на яких напрямках ми маємо потенціал на просування вперед?

– Я би наразі про це не говорив. Закцентував би увагу на утриманні того, що є.

Особисто я не бачу можливості в перспективі півроку відвойовувати наші території для того, щоб це була якась відчутна історія.

Тобто, як я вже казав, ми перебуваємо в обороні, противник володіє ініціативою, а ми відбиваємося. І тому наразі успіх – це збереження територій.

– Які зараз потреби війська? Можливо, за останній час з’явилася якась нова тенденція, судячи зі звернень до фонду "Повернись живим" від представників Сил оборони?

– Очевидна тенденція за останній рік – це насиченість поля бою баражуючими боєприпасами на базі FPV-дронів. Цю тенденцію неможливо ігнорувати.

Нам зараз загалом важливо в суспільстві почати дискусію щодо реальної ролі і місця технологій на полі бою.

Що я маю на увазі? У нас завжди якось так із однієї крайності в іншу. Старообрядні офіцери кажуть, що нам взагалі дрони не треба. Таких вже значно менше, але все одно ще залишилися.

А інші кажуть: "Нам крім FPV не треба нічого, давайте F-16 не брати, і артилерії не брати, і ППО не брати, а всі гроші пустити в FPV. Мільярд FPV – і ми переможемо". Це теж неправильно.

FPV – зараз дуже важливий засіб ураження, який у нас виник не від хорошого життя, а від дефіциту снарядів. Відповідно, ця технологія дозволяє використовувати боєкомплект більш ефективно.

З іншого боку бачити в цьому якусь панацею не можна.

Реклама:

Технології будуть розвиватися, розвиватиметься елемент машинного навчання, будуть розвиватися технології наземних станцій, антен, будуть розвиватися і засоби протидії. І це просто буде одним із засобів ураження, на який є своя протидія, що наразі дуже відстає, це правда.

Перегони радіоелектронної боротьби тривають, і рано чи пізно воно збалансується.

Чому я про це заговорив? Тому що виникають дискусії, що от ми будемо йти до роботизованих операцій в найближчому майбутньому. І дехто дає прогнози, що це питання року–двох, що роботи будуть у нас тут воювати.

Для мене це виглядає дивно, тому що ми ще не навчилися нормально робити операції із залученням людей, а хочемо перестрибнути еволюційну сходинку і одразу почати застосовувати роботів.

Нам зараз важливо реально оцінювати роль технологій на полі бою, не недооцінювати їх, але й не переоцінювати.

І в першу чергу цінувати людський ресурс.

"Росіяни намагаються брати нас кількістю, але точно не якістю"

– За вашими оцінками, чому український контрнаступ не відбувся так, як того очікувало військово-політичне керівництво України та міжнародні партнери?

– Наразі я цивільна людина і не маю морального права лізти в деталі, а можу говорити про загальні проблеми.

Чому контрнаступ не став таким успішним, як нам будували очікування? Тому що противник не хоче програти, він не тікає, воює і був готовий до нашого контрнаступу.

Противник зробив все інженерно грамотно, давайте будемо чесними.

Коли ми розглядаємо південний напрямок, то на картах видно три великі лінії – так звана лінія Суровікіна. Там протитанковий рів, піраміди бетонні – так звані "зуби дракона", опорні пункти і так далі.

Але ж крім цього була і смуга забезпечення, від двох до 15 кілометрів у глибину від лінії бойового зіткнення, вона вся була в посадках. І кожна посадка – це фактично був укріпрайон.

Відповідно, людям могло здаватися: "Як це ми по полю не можемо проїхати"? Це не поле, це все величезний "укріп".

І те, що зробили наші військові, це неймовірно. Я не знаю, чи хоча б одна країна НАТО досягла такого успіху в таких умовах. Можливо, в таких умовах вони і не почали би цю операцію.

За великим рахунком, це досвід, який не набувала жодна з прогресивних країн світу за останні десятиліття.

З іншого боку, є проблеми, які для будь-якої армії характерні.

В першу чергу йдеться про те, що посадові особи на оперативному рівні не завжди володіють реальним станом справ на полі бою. Далі йдеться про наші обмеження, які ми мали в підготовці людей, тому що ресурсів в Україні не вистачає для підготовки людей і часу не вистачає. Для цього ми використовуємо допомогу наших міжнародних партнерів і готуємо людей за кордоном.

Тим не менше, якщо зібрати батальйони в бригади, а бригади в корпус, то воно автоматично корпусом не стає – постає питання злагодженості.

Будь-яка підготовка батальйону, бригади починається з індивідуальної підготовки, потім підготовки у складі відділень, взводів, рот, батальйонно-тактичні навчання, денні, нічні. Потім батальйони також злагоджуються у складі бригади. І по-хорошому мала би бути також підготовка у складі корпусу, щоб відпрацювати взаємодію, передачу інформації і усе це.

Ми не мали достатньо часу на це.

Тобто проблеми такі: відірвання планування на рівні вищому оперативному або стратегічному від тактичної ситуації, проблема з підготовкою, брак кваліфікованого особового складу, який би міг проводити і керувати цими частинами.

І як би це сказати делікатніше… (робить паузу). Все, про що ми говоримо, це похідні від, скажемо так, класичної армійської культури.

– Що ви маєте на увазі?

– Ті, хто колись служив, мене зрозуміють. Йдеться про так звану культуру нормальності. По факту – про те, що в армії все робиться посередньо.

Незручні й проблемні питання не піднімають зазвичай, тому що так не прийнято. Якщо відбувається оцінка якості чогось або переатестація людей при переміщенні на посаду, завжди воно робиться посередині норми. Тому що все має бути і не погане, і не сильно хороше, бо потім запитають. І воно якось так завжди йшло.

Тут є ще важливе питання цієї армійської культури: за невдачу завжди карали сильніше, ніж за обман. Тобто армійська система, яка тягнеться у нас ще з Радянського Союзу, створила таку культуру, коли простіше іноді збрехати.

Я це бачив, коли служив, зараз друзі мої це бачать на полі бою і в тилу. Наприклад, коли йшла оборонна операція в 2022 році, бригади могли втрачати певні позиції, але не доповідати нагору.

Чому це не робили? Тому що можна було понести відповідальність. Через це не доповідали зі сподіванням, що ми зараз відіб’ємо назад. І так воно іноді відбувалося, іноді ні.

Викривлення інформації начебто і не з поганих міркувань, а зі сподіванням, що ми зараз це виправимо. Так відбувається при обороні.

При наступі навпаки: ми ще не взяли, але давай доповімо, що взяли, і ви в новинах могли бачити п’ять різних заяв про те, що ми взяли якийсь населений пункт. Тому що доповідали раніше, ніж взяли.

Все це призводить до викривлення інформації, отриманої на наступних рівнях. І це надзвичайно небезпечно, тому що ми втрачаємо керованість.

Поки покарання за обґрунтовану невдачу буде більшим за покарання за донесення неправдивої інформації, напевно, так і буде тривати.

– Які нові знання про стан російської армії дав наш контрнаступ?

– Те, що вони добре вчаться. Вони свої помилки аналізують і роблять висновки. Ми це теж робимо, але питання в тому, хто це робить краще.

За великим рахунком, боротьба армій – це також боротьба вдосконалення і досвідів. Якщо росіяни будуть освоювати і застосовувати новий досвід оперативніше, ніж ми, то нам буде набагато гірше.

– Яке зараз найслабше місце російської армії?

– Зараз складно сказати (робить паузу).

Якщо говорити про 2022 рік, у них була занадто завертикалізована структура. Через це у них було мало ініціативи, чекали наказів згори завжди і не могли діяти у відриві від основних сил.

Наші ж навпаки на рівні батальйонів і бригад могли самостійно приймати рішення, ми цього дійшли за роки війни з 2014 року.

Мені здається, що у росіян з цим стало теж краще.

Знову ж таки кадровий голод у нас більший, ніж у них, але тим не менше, якість їхніх кадрів падає.

Вони беруть кількістю, але точно не якістю. Тут питання в тому, чи ми зможемо побудувати свою систему підготовки і військової освіти таким чином, щоб наша якість була дійсно значно вища.