Перешкоди на шляху до життя без насильства: чому важко піти від кривдника.

Безумовне прийняття та любов у родині — основні потреби кожної людини. Однак у стосунках, де присутнє насильство, ці потреби ігноруються. Насильник/-ця планомірно знищує самооцінку партнера/-ки, порушує межі особистості, впливає на настрій і навіть створює загрозу для здоров'я і життя.

Про те, чому люди можуть ігнорувати свою потребу в прийнятті, любові та чому роками терплять знущання від партнера/-ки, а також як можна допомогти людині наважитися на крок і розірвати коло насильства, розповіла журналісту УНН психолог, спеціаліст мобільної бригади соціально-психологічної допомоги Єлена Надточий.

І. ОСНОВНІ ПРИЧИНИ, ЧОМУ ЛЮДИ НЕ ЗВЕРТАЮТЬСЯ ЗА ДОПОМОГОЮ

Сором і почуття провини

Першою причиною, чому постраждала людина не звертається за допомогою, спеціаліст називає відсутність внутрішньої опори. У людини, яка має тривалий досвід насильницьких стосунків, знижена самооцінка (спотворене відчуття самоцінності). Також партнер-аб’юзер, постійно критикуючи, змушує його відчувати сором і провину.

"Ні сором, ні почуття провини в аб’юзивних стосунках не є об’єктивними. Ми відповідаємо лише за те, що саме ми говоримо і робимо. Але не постраждала людина робить вибір: бити чи не бити, принижувати чи не принижувати — це повністю вибір і відповідальність кривдника", - пояснює Надточий.

За її словами, коли партнер/-ка з перевагою в психологічній стійкості планомірно критикує й акцентує увагу на недоліках іншої сторони, це може змусити людину повірити, що вона сама спровокувала насильство і "заслуговує" на таке ставлення. Насильники/-ці часто вказують на "емоційність" іншої особи.

"Типовими фразами можуть бути: "це ти неадекватно себе ведеш", "це ти занадто емоційна/-ий". При цьому кривдник/-ця може не "вибухати емоціями" взагалі, а просто прийти і вдарити", - коментує Надточий.

Спеціаліст зазначає, що взаємні звинувачення, відсутність прийняття можуть бути наслідками нещодавно пережитих травм (скажімо, викликаних війною).

"Коли чоловік або жінка повертається з зони бойових дій з певними ментальними проблемами — спілкування навіть у тих сім'ях, які мали чудові стосунки, сильно змінюється. Тому, коли ми говоримо про самоцінність — це безумовне прийняття людини, її чорної та білої сторони, оскільки вони є у всіх. Те, що ми схильні називати "негативними рисами особистості" — дуже суб'єктивна категорія. Для когось це може бути "негативною стороною", а для іншого — "родзинкою". Тому це завжди про діалог", - говорить психолог.

Стигматизація людини, яка страждає від насильства

У багатьох суспільствах, культурах, менталітетах насильство — це "сімейна справа". Зокрема, в Україні досі існує так звана культура невтручання. Відповідно, постраждала може роками терпіти насильство, бо боїться суспільного осуду за те, що "руйнує сім'ю".

"Найбільше травмує осуд близьких. Часто члени сім'ї, сусіди, знайомі негативно ставляться до розлучення, особливо, якщо у подружжя є діти. Жінка, яка висловлює намір розлучитися, може стати об'єктом осуду, стигматизації", - пояснює Надточий.

Спеціаліст додає, що часто жінки бояться, що не зможуть забезпечити себе і дітей. При цьому частина з них працює і іноді навіть утримує кривдника. Також багатьох жінок стримує страх "позбавити дітей батька", адже певна допомога від чоловіка, який вчиняє насильство, все ж є.

"Буває, що постраждала людина елементарно виправдовує цим свою неможливість піти з кола насильства. А у дітей, на жаль, ніхто не запитує, чи хочуть вони мати батька-кривдника. Хоча варто було б. Насильство, очевидцями якого стають діти, безумовно, впливає на їх світогляд, формуючи спотворене поняття "норми" у сімейних, партнерських стосунках", - зазначає експерт.

Осуд постраждалої/-го (виктимблейминг)

У нашому суспільстві досі існує деструктивна звичка осуду постраждалих. Вона проявляється в момент, коли людину звинувачують у тому, що вона спровокувала насильницькі дії — зовнішнім виглядом, манерою спілкування або будь-яким іншим проявом. Часто такі звинувачення стосуються постраждалих від сексуального насильства.

"Коли я працювала в соціальній службі, була свідком того, як зґвалтовану жінку звинувачувала мати підозрюваного. Нібито, вона викликала своїм одягом і була в стані алкогольного сп'яніння. Щоб показати абсурдність думки, я запитала жінку, скільки разів у житті їй самої приходило в голову змусити до інтимних стосунків дівчат у коротких спідницях, які вживали алкоголь. Жодна людина свідомо не провокує насильство — ніхто не хоче, щоб його побили, зґвалтували або позбавили життя", - зазначає психолог. Вона додає, що в насильстві поведінка постраждалої/-го не має значення.

Небезпечна роль мізогінії (зневажливе, упереджене ставлення до жінок. - ред.), яка досі присутня в суспільстві — у ставленні до жінок застосовують упередження, які б ніколи не "приміряли" на чоловіків.

Насильство стає "нормою"

Як пояснює психолог, коли людина прагне до більшого, ніж має, вона повинна вийти з так званої "зони комфорту". При цьому, це зовсім не означає, що цією "зоною" є щось тільки хороше. Досить часто це добре знайома, передбачувана для людини ситуація, в якій вона готова й далі терпіти проблеми, незручності або навіть біль і страх заради відчуття уявної стабільності.

"У постраждалих "зона комфорту" — це насильство. І для того, щоб вийти за цю деструктивну межу, потрібно зробити багато складних дій. Захисні механізми психіки спрацьовують дуже сильно — людина панічно боїться змін, адже не може передбачити обставини, не впевнена, чи зміниться її життя, якщо звернутися за допомогою, чи зможе вона/він самостійно впоратися. Тому